Follow us by Email Підписатись

Translate Переклад

пʼятниця, 6 грудня 2013 р.

Держава гарантує...
 Держава відбирає... 

Адміністрація Стрижавської виправної колонії №81  відібрала у засуджених гарантовану Конституцією України та міжнародними правовими нормами можливість скористатись правом на доступ до правової допомоги. 
Гадаємо, що Генеральній прокуратурі України, Комітету ВР України з питань прав людини, Уповноваженому ВР України з прав людини, Європейському комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню(КЗК); Комітету ООН з прав людини, ОБСЄ, міжнародним правозахисним організаціям, фахівцям у галузі права, громадським організаціям в Україні викладена інформація стане предметом для відповідного реагування та подальших дій.

Вінницька правозахисна група інформувала суспільство про порушення адміністрацією Стрижавської виправної колонії №81  норм чинного законодавства України та відповідних норм міжнародного права, наслідками якого стали незаконне перешкоджання адвокату Гурковській Н.В. в наданні правової допомоги засудженим, які звернулись за допомогою та незаконним позбавленням права на отримання доступу до правової допомоги засудженими -ситуація в Стрижавській виправній колонії №81  та  майстер клас від адвоката Гурковської Н.В.

Конституція України, Стаття 3. декларує: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".
У відповідності  до  ст. 59 Конституції України, " Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура".
Поняття "кожен" охоплює всіх без винятку осіб - громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України.
Факт перебування громадян у місцях позбавлення волі не означає втрату конституційного права на отримання правової допомоги  та рівність перед законом-Конституція України,Стаття 21: "Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними."
Конституція України,Стаття 24. "Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом".


Крім Основного Закону України право на юридичну допомогу знайшло відображення  в інших нормативно-правових актах — Кримінально-процесуальному кодексі України, Цивільному процесуальному кодексі України, Кодексі України про адміністративні правопорушення, Законах України «Пре адвокатуру», «Про прокуратуру», «Про міліцію»  і багатьох інших.
Отже,право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Право на юридичну допомогу знайшло своє закріплення й у нормах міжнародного законодавства: Стаття 11 Загальної декларації прав людини і громадянина, ч. З ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, підпункті «з» п. З ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, п. 93 Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями, Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання.
Серед функцій такого права у суспільстві слід окремо виділити превентивну, яка не тільки сприяє правомірному здійсненню особою своїх прав і свобод, а й, насамперед, спрямована на попередження можливих порушень чи незаконних обмежень прав і свобод людини і громадянина з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.
Не слід забувати про важливу роль Уповноваженого ВР України з прав людини, на якого покладено функції національного превентивного механізму:"На Уповноваженого покладаються функції національного превентивного механізму відповідно до Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання" ( 995_f48 ).

Отже, Вінницький окружний адміністративний суд, прийняв до уваги більшість норм українського законодавства та відповідних норм міжнародного права, коли виносив постанову за позовом адвоката Гурковської Наталлі Володимирівни до Стрижавської ВК №81 Державної пенітенціарної служби України у  Вінницькій області.                     








Наразі  без відповіді залишається питання- хто з посадових осіб органів державної влади відповідатиме за незаконне обмеження прав і свобод засуджених?

Надія на те, що винні будуть ідентифіковані з'явилась після того, як Вінницька правозахисна група отримала інформаційний запит від Прокуратура Вінницької області.



Здається, що Прокуратура Вінницької області невдовзі зможе наблизитись до відповіді на це запитання.

Автор- Побережець Світлана,
+380975854014
svitlana.poberezhets@gmail.com









четвер, 5 грудня 2013 р.

Ладижин.
Міліція проти народу.
Систематична безкарність породжує нові злочини.

Вінницька правозахисна група неодноразово повідомляла про тортури громадян співробітниками Ладижинського міського відділу міліції. 
Широкого розголосу отримала трагічна історія про знущання над громадянином Бахтійором Алієвим,якого у листопаді 2011 року піддавали тортурам у Ладижинському райвідділі міліції- історія про знущання над громадянином Бахтійором Алієвим.
20 листопада 2012 року живими мішенями для Ладижинських правоохоронців стали громадяни Андрій Мельниченко та Віталій Левченко- вони абсолютно мирно та законно вимагали від роботодавця сплати заборгованості по заробітній платні, натомість, були жорстоко побиті співробітниками правоохоронних органів, після чого їх незаконно доставили до Ладижинського міського відділу міліції. -хто закриє Ладижинську катівню?
Громадянин  міста Ладижин Сергій Закреничний  змушений згадувати, як  23 вересня 2013 року, побитий міліцейським кийком, мив закривавлену підлогу в офісі СТО. Так для нього та його друзів, що завітали до офісу СТО, яке належить Сергієві, завершився  той вечір. Кров на підлозі  належала його товаришу Михайлу Зеленюку- це Ладижинські "правоохоронці", увірвавшись в приміщення офісу, скориставшись наручниками, нанесли удар по голові  Михайла. Останній так і не встиг зрозуміти, що відбувалось:через забійну рану голови та крововтрату чоловік знепритомнів та впав на підлогу.  Михайло прийшов до тями у Ладижинській міській лікарні, де через черепно- мозкову травму та переломи кісток носу змушений був "затриматись"  більше ніж на тридцять діб.
Сьогодні Михайло погано спить, вночі прокидається від жахливих снів, він скаржиться на головний біль та швидку стомлюваність.

Громадяни міста Ладижин розповіли представникам Вінницької правозахисної групи та журналістам, що ввечері 23 вересня, 2013 року, на територію СТО міста Ладижин, увірвались міліціонери, команди віддавали( як невдовзі зясувалось) старший лейтенант міліції Олександр Лаврук та майор міліції Сергій Бойко. Присутні в офісі громадяни не були поінформовані про причину візиту правоохоронців, натомість, всі присутні були побиті та в наручниках доставлені до Ладижинського міськвідділу міліції.
Сергій Закреничний припускає, що криваві події вересня 2013 року пов'язані зі спробою відняти його бізнес.
24 вересня 2013 року постраждалі громадяни  Сергій Закреничний та Михайло Зеленюк подали письмові заяви про злочин до Генеральної прокуратури України,прокуратури міста Ладижин, МВС України, ВВБ у Віницькій області.

У жовтні 2013 року жертви катувань з боку співробітників міліції отримали відповідь від прокурора смт. Тростянець Вінницької області Швеця А.І. про початок досудового розслідування у кримінальному провадженні за заявами Сергія Закреничного та Михайла Зеленюка. 

Старший слідчий прокуратури Тростянецького району, молодший радник юстиції Швець А.І. повідомив потерпілих  Сергія Закреничного та Михайла Зеленюка про те, що попередня правова кваліфікація кримінального правопорушення,за якою проводиться досудове розслідування-  ч.2 ст.365 КК України:

  "Перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством, застосуванням зброї або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, за відсутності ознак катування, - 

карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років". 







Отже, досудове розслідування у кримінальному провадженні, що відкрито за заявами Сергія Зведенюка та михайла Зеленюка триває.

На жаль, статистика щодо катувань співробітниками правоохоронних органів громадян залишається жорсткою та безжальною, вочевидь, свідчить про системність катувань. Прокуратура, як правило, продовжує покривати злочинців. 
Відтак, за умов повної безкарності, кати у міліцейській формі продовжують «захищати» громадян України. 

Попри зростаючу кількість програних Україною справ у Європейському суді з прав людини, українська влада послідовно відмовляється визнавати факти застосування катувань, відмовляється розробляти та впроваджувати систему реабілітації та ре- соціалізації жертв катувань.

Вінницька правозахисна група закликає засоби масової інформації продовжувати інтенсивне висвітлення злочинів, здійснених співробітниками міліції.

Вінницька правозахисна група закликає Начальника УМВС України у Вінницькій області Віктора Русина припинити практику "кругової поруки" та безкарності міліціонерів.

Звертаємо увагу Омбудсмена України Валерії Лутковської на випадок катувань громадян України співробітниками Ладижинської міліції та закликаємо Уповноваженного ВР України з прав людини відкрити провадження за повідомленням про катування жителів міста Ладижин Вінницької області.

"Однією з головних функцій омбудсмана у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина. В цьому сенсі важливим невід’ємним правом омбудсмана є право проводити розслідування, у тому числі й за власною ініціативою, і на їх підставі вносити рекомендації щодо шляхів відновлення порушених прав у конкретному випадку, вносити пропозиції стосовно змін до законодавства або перегляду неправомірної адміністративної практики органів державної влади. Процедура звернення до омбудсмана максимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є безплатним і відкритим для всіх громадян держави".

Вінницька правозахисна група, з моменту заснування у 2001 році, наполегливо бореться з усіма видами нелюдського поводження та катувань,надалі продовжуватиме надавати безкоштовну правову допомогу жертвам катувань.
Автор- Побережець Світлана,
+380 975854014,
svitlana.poberezhets@gmail.com


пʼятниця, 1 листопада 2013 р.


Майстер клас від адвоката Гурковської Наталії Володимирівни.


Вінницький окружний адміністративний суд зобов‘язав Стрижавську виправну колонію №81 ДПС України у Вінницькій області надати адвокату Гурковській Н.В. побачення з засудженими згідно письмової заяви громадської організації Вінницької правозахисної групи від 20.08.2013р.

"Навіщо виконувати закони, якщо про обідню перерву можна дізнатись, подивившись на годинник або відчувши запах з ідальні?"- подумали представники адміністрації Стрижавської виправної колонії №81 Управління Державної пенітенціарної служби у Вінницькій області. Такі думки навідались  до них в той самий час, коли адвокат Гурковська Наталія Володимирівна, незважаючи на обідню перерву, отримавши термінове повідомлення про порушення прав засуджених- письмову заяву Вінницької правозахисної групи,  прибула до вказаної установи, звернулась до її керівництва, наполягаючи на побаченні з засудженими, що  потребували надання своєчасної правової допомоги. 

Описані  події відбулись 20 серпня 2013 року-

До засуджених, які потребували своєчасної правової допомоги, адвоката не було допущено, у відповідь на такі протиправні дії адміністрації колонії, адвокат Гурковська подала письмову заяву про злочин до Прокуратури Вінницької області, з вимогою внести вказану заяву до ЄРДР.


27 серпня 2013 року, о 14.30 адвокат Гурковська Н.В. повторно прибула до Стрижавської ВК №81 з метою надання правової дороги засудженим, які поскаржились до правозахисної організації, про що подала (ВДРУГЕ,ПОВТОРНО) письмове клопотання  першому заступнику начальника ВК №81- Лисаку С.М., який наклав резолюцію та розписав на одного із заступників начальника Стрижавської ВК №81- Жупанова. 

27 серпня, 2013 року, о 16.00 Жупанов О. повідомив адвоката Гурковську Н.В. про те, що задля забезпечення доступу до засуджених, окрім наданих адміністрації адвокатського ордеру та заяви громадської організації (у нашому випадку, Вінницької правозахисної групи), необхідно додатково  надати договір. 

Вочевидь, вимоги  адміністрації колонії були незаконними, суперечили нормам чинного законодавства (а саме ст.110 КВК України), потребам людей, що очікували на допомогу та здоровому глузду.

Аби все ж  таки  отримати побачення з засудженими, які потребували правової допомоги, долаючи нехтування адміністрації колонії нормами закону, адвокат Гурковська Н.В. подала адміністративний позов на протиправні дії адміністрації Стрижавської виправної колонії №81 ДПС України у Вінницькій області  до Вінницького окружного адміністративного суду.

01 листопада 2013 року Вінницький окружний адміністративний суд задовольнив позов адвоката.













пʼятниця, 18 жовтня 2013 р.

ЯК РОЗВЕСТИ ЛОХІВ І ВТЮХАТИ РЕПРЕСИВНІ ЗМІНИ ДО ВИКОНАВЧОГО КОДЕКСУ ЯК ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНІ.

МАЙСТЕР-КЛАС ВІД ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СЛУЖБИ ТА ВЕРХОВНОЇ РАДИ.
КРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ ДМИТРА ГРОЙСМАНА.


П'ятого вересня  2013 року Верховна Рада України ухвалила проект закону "Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу щодо порядку та умов відбування покарання".
Під час другого читання депутати провалили майже всі позитивні поправки до проекту закону. В пресі, чомусь, ці зміни розпіарили як «євроінтеграційний закон», прийняття якого вимагала Європа.
Законопроект, що було представлено  до першого читання, містив декілька смачних кісточок, на які мала «клюнути» громадськість і журналісти. Наприклад, дозвіл на користування мобільними телефонами ув'язненим  процедура відправлення засуджених на лікування, надання засудженим до обмеження волі тривалих побачень. А коли проект прийняли, ніхто, навіть не збагнув і не перевірив, що саме прийняли  Далі, власне, мало хто читав, окрім купки правозахисників та спеціалістів у галузі права.
Вінницька правозахисна група вважає своїм обов'язком роз'яснити громадськості, який саме законопроект та в якому вигляді ухвалено Верховною Радою України.  
За життя, координатор ВПГ Дмитро Гройсман, разом із спеціалістом інституту вивчення проблем злочинності Іриною Яковець, пропрацювавши зазначений документ, довів результати спільної творчості (критичний аналіз законопроекту) до відома депутатів з метою не допустити прийняття хибного законопроекту. Але сталося не так, як гадалося - мобільні телефони ув'язненим так і не дозволили. Депутат Дерев'янко Ю.Б. (Реєстраційна картка №87) вніс поправки № 10 і № 22 до другого читання, після чого в ньому непомітно зник  дозвіл на користування мобільними телефонами. Профільний комітет (з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності) ці зміни врахував. А Рада їх радісно проковтнула. Отож, приманка спрацювала.
Запропоновані Дмитром Гройсманом  та Іриною Яковець зміни до законопроекту, які частково могли виправити ситуацію, майже не були прийняті до уваги.

Наводимо таблицю, яка ілюструє суть внесених змін (в кінцевій редакції) і оцінку цих змін Дмитром Гройсманом. Аби позитивні моменти були помітнішими, виділяємо їх кольором.

У чому полягає дебілізм та потенційна корупційність відповідної норми
(критика від Дмитра Гройсмана)

Кримінально-виконавчий кодекс України

Зміни до ст. 59 та 99, які передбачали право ув’язнених мати при собі мобільні телефони та аксесуари до них були скасовані і до фінальної версії закону не увійшли.

Зауважень до цих змін не було. Це була одна з небагатьох позитивних новел в проекті.
Стаття 59. Порядок і умови відбування покарання у виді обмеження волі
абзац 3 ч. 2 – встановлення обмеження щодо кола осіб, яким можуть надаватись тривалі побачення тільки близькими родичами (подружжя, батьки, діти, всиновлювачі, всиновлені, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки), подружжю, яке проживало однією сім’єю, але не перебувало у зареєстрованому шлюбі. Тривалі побачення під час реєстрації шлюбу надаються позачергово.
Не зрозуміло – чому засудженим до обмеження волі пропонується обмежити коло осіб, з якими надаються тривалі побачення?
Існує обмеження по кількості побачень, навіщо втручатися у приватну сферу і обмежувати коло осіб, з якими такі побачення надаються? Як це сприяє тому, що засуджені будуть ресоціалізуватися, адже саме це є головною метою будь-якого кримінального покарання.
Стаття 92. Роздільне тримання засуджених до позбавлення волі у виправних і виховних колоніях
Роздільне тримання скасовано для засуджених до довічного позбавлення волі, які після відбуття двадцяти років покарання у приміщеннях камерного типу переведені до звичайних жилих приміщень колонії максимального рівня безпеки;

Без зауважень
Стаття 95. Тримання засуджених до позбавлення волі в дільниці карантину, діагностики і розподілу,


ч. 3:  заборона побачень засудженим під час тримання у дільниці карантину, діагностики і розподілу, крім побачень з адвокатом.

Автори законопроекту стверджують, що встановлення обмежень щодо побачень (крім побачень з адвокатом) для засуджених під час їх тримання у дільниці карантину, діагностики і розподілу має на меті запобігання можливому розповсюдженню захворювання серед засуджених, персоналу установи та інших осіб (зміни до ст. 95 КВК України). Але з цим висновком навряд чи можна погодитись.
По-перше, незрозумілим є те, як саме обмеження в побаченнях, які надаються з родичами засуджених, буде запобігати розповсюдженню захворювання серед засуджених та персоналу установи? Для досягнення цього потрібно взагалі припинити будь-яке спілкування усього персоналу з цими засудженими або заборонити персоналу, який працює у дільниці карантину, діагностики і розподілу вільно пересуватися по території установи, відвідувати заходи, які проводяться з особовим складом тощо. Також слід призначити окремо і психолога, й інших працівників виключно для цієї дільниці. Обмеженням же побачень з родичами зазначена мета не може бути досягнута.
По-друге, переважна більшість засуджених надходить до установ виконання покарань зі слідчих ізоляторів, де вони піддаються медичному обстеженню. Крім того, значна частина цих осіб до переведення в колонію протягом доволі тривалого часу тримається в дільницях слідчого ізолятору при колонії, при прийомі в установу їх оглядає лікар та беруть основні аналізи, тому вірогідність наявності у них заразних хвороб (а саме вони є шкідливими для оточуючих) є мінімальною. Якщо у авторів проекту Закону є дані стосовно підвищеного ризику зараження від осіб, які утримуються в дільниці карантину, діагностики і розподілу, ці дані слід вказати у пояснювальній записці, оскільки без фактичного підтвердження дана пропозиція сприймається виключно як спроба безпідставно звузити права засуджених.
Припускаю, що уведення такого обмеження зумовлене виключно забезпеченням зручності для персоналу установ виконання покарань, з яких буде знято додаткове навантаження щодо необхідності організовувати такі побачення. Проте, обмеження засуджених жодним чином не повинні зумовлюватися спробами персоналу спростити покладені на них функції і завдання. Побачення з рідними після прибуття до нової установи може перешкоджати зловживанням та тиску на засуджених зі сторони адміністрації, а також дозволяють знижувати негативні наслідки зміни обстановки. Тобто, така можливість завжди має позитивні наслідки для засудженого, з огляду на що її скасування або безпідставне звуження під прикриттям нібито піклування про стан здоров’я персоналу та інших осіб є невиправданим та шкідливим.
Стаття 107. Права і обов’язки засуджених до позбавлення волі
4. Засудженим забороняється:
  самовільно залишати колонію, порушувати лінію охорони;
  спілкуватися із засудженими та іншими особами з порушенням встановлених правил ізоляції, звертатися до них з проханням про виконання незаконних дій;
  придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії;
  продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь інших осіб предмети, вироби і речі, що перебувають в особистому користуванні;
  заподіювати собі тілесні ушкодження, у тому числі з допомогою іншої особи, завдавати шкоду своєму здоров'ю з метою ухилення від відбування покарання або виконання встановлених обов'язків;
  завдавати шкоду державному, комунальному майну, майну інших юридичних чи фізичних осіб, у тому числі майну інших засуджених, створювати загрозу заподіяння шкоди такому майну;
  вживати спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби;
  чинити опір законним діям персоналу колонії, перешкоджати виконанню ним своїх службових  обов'язків,  підбурювати  до  цього інших засуджених;
  грати в настільні та інші ігри з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди;
  вживати нецензурні та жаргонні слова, давати і присвоювати прізвиська;
  самовільно залишати призначену для перебування ізольовану територію, приміщення або визначене місце роботи, а також перебувати без дозволу адміністрації колонії у гуртожитках та відділеннях, у яких вони не проживають, або на виробничих об’єктах, на яких вони не працюють;
  завішувати чи міняти без дозволу адміністрації колонії спальні місця, а також обладнувати їх у комунально-побутових та інших службових або виробничих приміщеннях;
  готувати та вживати їжу в непередбачених для цього місцях, виносити продукти харчування з їдальні без дозволу адміністрації колонії;
  мати при собі предмети і речі в асортименті і кількості, що виходять за межі, установлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань;
  курити у дисциплінарних ізоляторах, карцерах, приміщаннях камерного типу (одиночних камерах) та виховних колоніях, а також у не відведених для цього місцях;
  надсилати та отримувати кореспонденцію всупереч порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань;
  наносити собі або іншим особам татуювання;
  тримати тварин;
  виготовляти, зберігати саморобні електроприлади та користуватися ними;
  самовільно переплановувати, змінювати конструктивні елементи будівель та споруд колонії, споруджувати на виробничих об’єктах різні об’єкти (лазні, пральні, душові, сейфи, будиночки, будки, приміщення та засоби для відпочинку, опалення)”





Цілком правильним є твердження, що відповідно до частини другої статті 7 Кодексу засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду. Відтак,   заборони щодо засуджених мають бути визначені саме законодавчим актом. Тому можна лише вітати спробу закріплення у Кодексі вичерпного переліку заборон щодо засуджених, які на сьогодні визначені підзаконними нормативно-правовими актами (зміни до ст. 107 КВК України).
Але, закріплюючи вказані заборони, слід також визначитися й з чітким переліком заборонених для зберігання засудженим речей, а також надати вичерпний та чіткий перелік заборон, який би виключав можливість оціночного або довільного їх тлумачення. Проте, в проекті окремі види заборон тупо перенесені з відомчих нормативних актів, без врахування їх доцільності, значення та визначення.
Невизначеною є й заборона «вживати нецензурні та жаргонні слова (…), давати і присвоювати прізвиська». Для існування такої заборони кожному засудженому має бути доведений вичерпний перелік слів, які визнаються «жаргонними» або «нецензурними». Враховуючи, що нині навіть високопосадові з державних органів влади припускають вживання жаргонних слів і виразів – подібна вимога створює підґрунтя для визнання, «при бажанні», майже будь-якого невірно промовленого засудженим слова порушенням, та притягненням такої особи до відповідальності «на законних підставах».
Ось як з великою напругою в голосі спілкується, завідомо знаючи, що його знімають на камеру – начальник однієї з виправних колоній – підполковник внутрішньої служби.
Чи можна очкувати, що засуджені будуть спілкуватися краще. Хто буде оцінювати цензурність, чи нецензурність висловлювань? Невизначеність – це підґрунтя для зловживань. Щоб спрямувати поведінку особи у необхідне русло, потрібно чітко окреслити рамки поведінки, а проект Закону лише створює зайві ускладнення у їх визначення. Що стосується прізвиськ, то не завжди їх значення й використання має негативний характер, тобто, далеко не всі прізвиська є шкідливими.
Виключно каральний характер, на мою думку, має заборона паління у дисциплінарних ізоляторах, карцерах, приміщеннях камерного типу (одиночних камерах). Враховуючи дозвіл куріння у спеціально відведених місцях на території колонії, слід спершу зобов’язати адміністрацію установи створити такі місця в дисциплінарних ізоляторах, карцерах та приміщеннях камерного типу, а також встановити механізм, як саме засуджені можуть до них дістатися, а вже потім обмежувати засуджених. З точки зору комунальної гігієни ДІЗО, карцер та ПКТ повинні відповідати Державним будівельним нормам а це повинно передбачати такий коефіцієнт вентиляції, щоби не створювати у разі паління жодної небезпеки особам, які перебувають всередині. Карати забороною паління – незаконно і може бути трактоване як жорстоке поводження, оскільки короткочасне примушування до не паління в умовах стресу щодо осіб, які мають довгий стаж як курці, може приводити до шкідливих наслідків для здоровʼя. Загальновідомо, що засуджені палять в цих приміщеннях і нині, проте адміністрація установ використовує це як додатковий засіб негативного впливу на них, оскільки у будь-який момент утримувані в ДІЗО та інших побідних приміщеннях особи можуть бути притягнуті до відповідальності. Загальновідомо, що паління призводить до звикання, при примушуванні особи відмовитись недобровільно від паління вона відчуває значні фізичні та психічні страждання, а засуджений не повинен відчувати страждання, якщо вони можуть бути відділені від покарання. Пропонована заборона куріння при застосуванні найбільш суворих заходів стягнення без обов’язку створити місця для такого паління – це не турбота про стан здоров’я засуджених, а додаткове покарання
Незрозуміло, як саме може поліпшити стан режиму або виховної роботи з засудженими заборона тримати тварин. Подібна норма, не заснована на цілях покарання й право обмеженнях, встановлених у Конституції України, створює в установах виконання покарань численні конфліктні ситуації. Достатньо проганяти сучасну літературу з юридичних, психологічних та педагогічних наук, щоб переконатися, що догляд за тваринами, а також створення затишку лише позитивно відбивається особистості та поведінці правопорушників. Наявність, приміром, акваріуму, є по-суті однією з форм реалізації конституційного права особистості на сприятливе оточуюче середовище, тобто таке середовище, що буде сприятливо впливати на психічне та фізичне здоров’я людини, а також її розвиток та соціально-фізіологічне благополуччя. Як конституційне, подібне право може бути обмежене лише у певних випадках, зокрема, з метою захисту конституційного ладу, моральності, здоров’я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення безпеки громадян та держави. Крім того, подібні обмеження повинні ґрунтуватися на здоровому глузді, існуючих в суспільстві етичних нормах, нахилах та інтересах засудженого, а рішення про заборону має прийматися у кожному конкретному випадку окремо, в тому числі й з урахуванням санітарно-епідеміологічного стану в установі та регіоні.
Доволі безглуздими видаються й заборони : «готувати та вживати їжу у непередбачених для цього місцях», оскільки в установах виконання покарань взагалі місць для приготування їжі.
Стаття 111. Короткочасні виїзди за межі виправних і виховних колоній

1. Засудженим, які тримаються у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, дільницях соціальної реабілітації виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і виправних колоніях середнього рівня безпеки та виховних колоніях, може бути дозволено короткочасні виїзди за межі колонії на території України на строк не більше семи діб, не включаючи часу, необхідного для проїзду в обидва кінці (не більше трьох діб), у зв’язку з такими винятковими особистими обставинами:
смерть або тяжка хвороба близького родича, що загрожує життю хворого;
стихійне лихо, що спричинило значну матеріальну шкоду засудженому або його сім’ї



Зміни до статті 111 Кодексу нібито покликані упорядкувати короткочасні виїзди за межі виправних і виховних колоній. Насправді, пропозиція передбачає позбавлення осіб, які відбувають покарання у виправних колоніях мінімального рівня безпеки, можливості отримати дозвіл на короткочасний виїзд за межі колонії у зв’язку з винятковими обставинами. Тобто, це значне звуження правового становища засуджених.



Стаття 114. Одержання і відправлення засудженими до позбавлення волі грошових переказів
2. Гроші, виявлені в посилках (передачах), бандеролях
і листах, що надходять на ім’я засудженого, вилучаються і за рішенням суду передаються в дохід держави.
Про вилучення грошей посадовою особою колонії складається протокол.

Це правильна норма, яка відповідає Євроконвенції та Конституції у частині захисту права власності. Проте, є нюанс процесуального порядку – яким чином буде здійснюватися судочинство з цього питання? Якою буде його форма – цивільне чи кримінальне? Яким порядок оскарження? Які процесуальні гарантії участі засудженого у розгляді справи? Без визначення цих питань неможливо вважати вказану норму закону якісною.
Крім того, я думаю, що настав час взагалі переглянути цю норму, а саме таким чином, щоби вилучені грошові цінності депонувалися на рахунку установи виконання покарань та поверталися особі при звільненні, або родичам у випадку смерті особи.
Стаття 134. Порядок застосування заходів стягнення до осіб, позбавлених волі
11. Під час тримання в дисциплінарному ізоляторі, карцері або приміщенні камерного типу (одиночній камері) засудженим забороняються побачення, телефонні розмови, придбання продуктів харчування і предметів першої потреби, одержання посилок (передач) і бандеролей, користування настільними іграми.
Засудженим, які відбувають дисциплінарне стягнення
у виді поміщення у дисциплінарний ізолятор, карцер або переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери), телефонна розмова може бути надана лише
з дозволу начальника колонії як виняток, з метою виховного впливу або у зв’язку з винятковими особистими обставинами (смерть або тяжка хвороба близького родича, що загрожує життю хворого, стихійне лихо, що спричинило значну матеріальну шкоду засудженому або його сім’ї).



Необґрунтованою та недоцільною видається пропозиція стосовно надання засудженим, які відбувають стягнення у виді поміщення у дисциплінарний ізолятор, карцер або переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери), телефонних розмов в порядку виключення, лише з метою виховного впливу або у зв’язку з винятковими особистими обставинами. За такого підходу, у разі необґрунтованих дій адміністрації колонії, засуджений фактично позбавляється можливості повідомити про це сторонніх осіб та реалізувати право на правову допомогу. Крім того, у ряді випадків він навіть не зможе попередити родичів про перебування в умовах жорсткої ізоляції та причини неявки, приміром, на побачення. Це створить зайві ускладнення для родичів засудженого, які у жодному разі не можуть каратися за вчинене порушником діяння. Водночас, надання адміністрації колонії права вирішувати, чи надати засудженому телефонну розмову, чи ні, створює міцне підґрунтя для маніпулювання для персоналу. Уведенням такої норми фактично пропонується додаткове покарання особи.

Зміни до ст. 141, якими врегульовується статус будинку дитини в виправній колонії та порядок спілкування із дітьми в таких будинках близькими родичами.

Відбування покарання засудженими вагітними жінками, матерями-годувальницями і жінками, які мають дітей віком до трьох років

1. При виправних колоніях, в яких відбувають покарання засуджені до позбавлення волі жінки, у разі потреби організовуються будинки дитини. Засуджені жінки мають право влаштовувати в будинки дитини своїх дітей віком до трьох років. Будинок дитини при виправній колонії
є дитячим закладом. У будинках дитини діти перебувають під опікою адміністрації дитячого закладу на повному державному забезпеченні, їм забезпечуються умови, необхідні для нормальної життєдіяльності та розвитку.
Якщо засуджена жінка не виявила бажання проживати
в будинку дитини спільно із своєю дитиною, їй має бути надана можливість вільно спілкуватися з нею без обмежень.
Не вважається обмеженням спілкування жінки із своєю дитиною, якщо від засудженої вимагається відвідувати дитину у час, вільний від виконання покладених на неї обов’язків.
5. Відвідування дитини, яка перебуває у будинку дитини, з близькими родичами та умови їх спілкування здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що формує та забезпечує реалізацію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.

Без зауважень
Стаття 143. Особливості відбування покарання у виховних колоніях

1. У виховних колоніях засуджені мають право:
одержувати короткострокові побачення без обмежень і щомісяця одне тривале побачення.
2. При сумлінній поведінці і ставленні до праці та навчання після відбуття не менше однієї четвертої частини строку покарання засуджені мають право на поліпшення умов тримання і їм може бути дозволено:
за постановою начальника колонії одержувати один раз на три місяці короткострокове побачення за межами виховної колонії.


Це правильно!
Стаття 150. Місця відбування покарання у виді довічного позбавлення волі

1. Засуджені до довічного позбавлення волі відбувають покарання:
… .
2. Засуджені до довічного позбавлення волі тримаються окремо від інших засуджених, крім тих, що після відбуття двадцяти років покарання у приміщеннях камерного типу переведені до звичайних жилих приміщень колонії максимального рівня безпеки.

Це правильно!

З привітом, Дмитро Гройсман та Ірина Яковець




Зауваження до законопроекту розроблялись Дмитром Гройсманом у співавторстві із Іриною Яковець - к.ю.н. старшим науковим співробітником Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені академіка В.В.Сташиса НАПрН України