Follow us by Email Підписатись

Translate Переклад

понеділок, 2 січня 2012 р.

Новорічну ніч у немирівській катівні...

...провели журналісти інтернет-видання "Лівий берег".

Зусиллями кількох десятків українських громадян вдалося зібрати понад шість тисяч гривень для надання кваліфікованої адвокатської допомоги жителя села Остапківці Немирівського району Вінницької області Олегу Мельнику, над яким знущалися міліціонери Немирівського райвідділу УМВС України у Вінницькій області. В результаті цих знущань Олег на все життя залишився інвалідом. Прокуратурою Вінницької області відносно Олега сфальсифіковано кримінальну справу за, нібито, побиття міліціонера. Інтереси жертви катувань представляє Вінницька правозахисна група.
Розповідь Олега про міліцейські знущання можна побачити тут:


Журналісти київського інтернет-видання "Лівий берег" провели новорічну ніч у Немирівському райвідділі міліції, репортаж про це - на сторінці видання, та у блозі Вінницької правозахисної групи.


1.01.2012 22:48 ,
Валентина Кузик ​Хороший поліцейський

Фото: Макс Левин

Новорічну ніч кореспонденти LB.ua провели у відділку міліції. З людьми, які протягом року часто ставали героями новин, тими, хто нас захищає і кого ми боїмося. Немирівський районний відділ управління внутрішніх справ у Вінницькій області це “прямо і направо після світлофора” - так нам сказав таксист. Як тільки ми повертаємо в той самий “правий поворот”, бачимо попереду, як двоє міліціянтів ведуть під руки “готового” клієнта. Тільки десята, а хтось уже закінчив святкувати.

Фото: Макс Левин
Ще раз перетинаємося з “компанією”, коли уже виходимо з машини. Один з міліціонерів грубою лайкою закликає п’яного не падати, а йти. Диктофон ще не увімкнений, і я намагаюся точно запам’ятати слова міліціонера, щоб потім саме з цих матюків почати репортаж про Немирівський відділок. Мені пощастило: дійство — хороша демонстрація міліцейської грубості. Одразу хочу зізнатися: так, я ставлюся до співробітників місцевої міліції з упередженням. Саме у цьому відділку навесні 2011-го почалася історія, котру пізніше у ЗМІ порівнювали зі справою Ігоря Індила, з тією лиш різницею, що Олегові Мельнику, якого затримали працівники цього відділку, пощастило залишитися живим. У відеоінтерв’ю, зробленому Вінницькою правозахисною групою, молодий чоловік з поламаною рукою розповідає, як міліціонери затримали його, не маючи на те абсолютно ніяких підстав. Вони ніби-то запитали, чи знає він підозрюваного у крадіжці хлопця, а коли Олег сказав, що той хлопець хороший, і порадив працівникам не чіпати його, кинули в машину і повезли до відділку. Звідти Олег вийшов зі зламаною рукою. Як стверджує він сам, міліціонери зробили це через його спробу подзвонити адвокатові. Перелом виявився дуже серйозним, і громадянин Мельник після кількох операцій отримав інвалідність. Завдяки родичам постраждалого випадок набув розголосу. Та кримінальну справу порушили... проти самого Олега. Він начебто сам зламав собі руку, коли напав на міліціонера. На відео Олег зізнається, що тепер дуже боїться міліції: “Ввечері прислухаюся, чи ніде не гуде, ніхто не ходить, собаки... Все нормально, бо хто його знає... Вони все можуть зробити... Прийти додому, вбити і все”. Я дивилася цей ролик напередодні і все ще під враженням.

Фото: Макс Левин
На ґанку одіозного відділку нас зустрічає його начальник - Прияцелюк Іван Васильович у краватці та костюмі. Він спеціально чекав нас до 10 вечора, і не йшов додому. Одразу пропонує чай і поставити обігрівач у кабінеті — тут холодно, усі ходять у верхньому одязі.


Фото: Макс Левин
Нас запрошують до кабінету, де приймають громадян, і я перечіпляюся через поріг. Опускаю очі — висота цього поріжку мене щиро вражає, прикладаю свій блокнот — висота завбільшки з довжину сторінки, тобто десь 20 см. Я одразу надумую: що міліціонерам зручно потім розказувати, як затримані перечіпляються через цей поріг і травмуються... “самі”.
Фото: Макс Левин
Тим часом п’яний, як чіп, громадянин сидить у коридорі, схиливши голову, помітно, як його нудить, як він от-от блюватиме. Іван Васильович наказує, аби хтось викликав швидку. Але я під враженням переглянутого інтерв’ю з Олегом Мельником, прочитаних матеріалів про справу Ігоря Індила і високого поріжку переконана, що якби не наша присутність, цього алкоголіка лишили б захлинатися у блювотинні.

По “клієнта” за кілька хвилин приїздить веселий сивенький лікар і впізнає у ньому постійного клієнта, жартує, що у таких вже є дисконтні картки і знижки. Двоє міліціонерів під руки волочуть “пацієнта”, а пан Прияцелюк наказує підлеглим, які саме минають дверний проріз: “Обережно, дивіться, щоб раптом не вдарився головою”. Я не знаю, чи він жартує, але це дуже гарно вписується до запланованої концепції викривального матеріалу, і я швиденько нотую жарт.
Фото: Макс Левин
Напівтемний відділок і похмурий черговий із автоматом біля самого входу зараз видаються саме таким, яким мало б бути ідеальне місце для катувань, знущань і та інших нехороших справ.






Фото: Макс Левин
“Але ви ж розумієте, новорічна ніч це переважно тихий час, всі святкують. Трапляються виклики: понапиваються і потім починається...про зґвалтування деколи заяви поступають, шляхо-транспортні пригоди”, - готує нас Іван Васильович до спокійної ночі. Начальник у доброму гуморі, розказує історії, консультує підлеглих по телефону, але очевидно хоче йти додому святкувати, а ми у свою чергу хочемо пошвидше поспілкуватися з “рядовими” міліціонерами без начальницького ока. Тому коли пан Прияцелюк каже: “якщо ви не проти - я піду”, ми щиро переконуємо, що його присутність необов’язкова. До нас “приставляють” заступника начальника з кадрового забезпечення, який трохи хвилюється і напружено відповідає на наші приготовані заздалегідь запитання про “чому ви захотіли стати міліціонером” чи “є якісь проблеми в роботі”.

Фото: Макс Левин
Але зависокий поріжок не дає мені спокою, і я зачитую передостаннє запитання з блокнотика: “Що сталося з Олегом Мельником?”. Це фатальний фальцстарт — ми мали заговорити про це під ранок, коли усі захочуть спати, звикнуть і не бачитимуть в нас підступних столичних репортерів. Заступник начальника хвилюється ще більше і переконує, що цією справою займалася прокуратура, там напевне знають, як усе було, а він не може коментувати цей випадок.
Ну звісно! Коли я питаю його ім’я, він знічується і відповідати не хоче. Питає, чи це важливо, чи це обов’язково. Ми не можемо наполягати, і тільки значно пізніше, близько другої ночі він запитає ім’я фотокора і назве своє - “Віталій”. Щоб розрядити напругу, ми йдемо у “мозок відділку” - чергову частину за склом, те місце, куди надходять виклики 102. У звичному тут приглушеному світлі сидять двоє чергових. На вході висить табличка з фото та надписом над ними “Сьогодні до ваших послуг”. Тут Олег Володимирович і Віталій Дмитрович. Олег Володимирович низенький, суворий і небагатослівний. У напівтемній кімнаті я не можу впіймати його погляду, аби спробувати вгадати: що він насправді має на увазі під своїми лаконічними “так”, “ні”, “у мене особисто немає ніяких проблем в роботі та спілкуванні із громадянами”, “громадяни ставляться до міліціонерів нормально”. Під ранок він здаватиметься мені вже м’якшим і навіть трохи вищим.
Фото: Макс Левин
Віталій Дмитрович на вигляд молодший, і його, схоже, найбільше напружує наша присутність — він потім навіть не вийде позувати для прощального колективного фото. Коли я запитую, чому прийшов у міліцію, відповідає майже так само, як і Віталій: “хотілося когось захищати”.




Фото: Макс Левин
На їхньому столі 3 телефони і 2 монітори. Один, маленький і чорно-білий, показує нам, що відбувається на ґанку відділку. Інший — комп’ютерний — з нього можна потрапити в інформаційно-пошукову систему АРМОР, куди заносять, а потім дістають інформацію про незаконослухняних громадян.

Міліціонери переконують, що інтернету в них немає, сон під час чергування не передбачений, а святкувати Новий рік вони не збираються — службою кожен дорожить. Віталій зізнається, що чергує в ніч на перше січня уже втретє, але просить мене цього не писати, бо “це ж моя робота, я не бачу тут нічого такого”. Мені ніяк не дадуть спокою запитання про катування. Але про це ніхто особливо говорити не хоче. Олег Володимирович звично відповідає коротким “ні” на запитання, чи чергує сьогодні “той” міліціонер.

Фото: Макс Левин
Віталія постійно непокоїть, що я щось записую: “Знаєте, як кажуть: журналістка запише 3 слова, а напише 3 сторінки, запише сторінку, а напише роман”. Я кладу свій блокнот висотою з поріжок, вимикаю диктофон. "Ну от, ви самі скажіть, чому села спиваються, а раніше такого не було. Ну от як Ви думаєте? — тепер уже він повертає мені моє ж запитання. - Більшість злочинів, що коїться в районі - “по п’яні”. Шолудьки, Межигірка, Пархилівка, Рубіжне, Данилки — це села, де молоді вже немає, лишилися старі люди. Знаєте, у нас був труп в Данилках, ми приїхали по нього, а там здоровий чоловік помер, внук однієї з бабусь, немає кому допомогти піднести його. Там у селі одні старі жінки залишилися. Кажуть: “у нас один дід, і той ледь ходить”. Крадіжки, грабежі, побудові злочини, сімейні сварки. Один із таких викликів був перед нашим приїздом, о 19:50: чотирнадцятилітній підліток сповістив, що вітчим погрожує фізичною розправою його матері. Це не вперше “герой” напився і “виробляє фокуси”. Утік в ліс. За ним виїхала слідчо-оперативна група. "І що, ви шукатимете його в лісі, вночі?" - уявляю великий темний передноворічний ліс і троє оперативників, які в цьому лісі шукають людину, яка від них ховається. "Ну звісно! А якщо він повернеться вночі і уб’є дружину, хто за це буде відповідати?" - пояснює запитанням Віталій. Ще трошечки пізніше фотокор LB.ua намагається повернутися до запитань про безкарність міліції і беззахисних громадян: "А як от ви ставитеся до того, що в Грузії зробили прозорі стіни в міліції?".
Фото: Макс Левин

"У нас і так все прозоро. Хіба що ремонт би зробили може, столи нові поставили", - віджартовується Віталій. Він розуміє, до чого ми ведемо, і продовжує: "Буває, затриманий б’ється головою об двері кімнати для адміністративних затриманих, виламує двері і погрожує: “Скажу, що це ви мене побили”. Добре, що зараз є камери на телефонах, і ми можемо зняти відео... Ніхто не пише, як працює міліція. У нас були підпали школи років 5-6 тому у Грабівці. А це таке село, що там на машині заїдеш, і вже все село знає, що ти приїхав. І була інформація, що будуть церкву палити. Як туди добратися? Міліціонери в цивільному їхали автобусом до Брацлава, а потім пішли до Грабівців 4 кілометри, ночували біля колод недалеко від церкви, ковдрами повкривалися - то взимку було. От про таке ж ніхто не пише. Або от в собачій будці просидів міліціонер в засідці всю ніч, бо більш не було де сховатися. Мало хто з нас може без роботи. На другу вихідну добу “участкові” переживають вже, чи все гаразд на їхній дільниці, передзвонюють. Відпустка? Відпустка є, але ти маєш бути постійно напоготові, можуть викликати у будь-який момент, якщо потрібно". Олег Володимирович каже, що найважчий час чергування — п’ята, а після шостої сон як рукою знімає. Скоро п’ята, і я бачу, що черговий за пультом “куняє”. Виклик за ніч був усього один. Близько третьої чоловік з села Марксове поскаржився на молодь, що “послала” його і погрожувала фізичною розправою. Номера свого мобільного чоловік не дає. “Я вам зробив заявку, а ви шукайте”.

Олег Володимирович фіксує виклик і посилає у село слідчо-оперативну групу. За 3 хвилини чоловік перетелефоновує, аби сказати, що виїздити вже “не треба”. “У нас немає такого “не треба”, - каже черговий і пояснює, що усі виклики записуються і архівуються, і звіт мусить бути по кожному. Перший виклик 31 грудня зафіксований о 10:15: бабуся з села Сокілець виявила зламаний замок на своєму погребі, думала, що вкрали консервацію. "Що, і на таке виїздите?" - щиро дивуюся. "Ну звісно, - у відповідь дивується Віталій. - Виявилося, що нічого з погреба не крали. Але група виїздила, аякже". “А що, 102 - безкоштовний "телефон, от і дзвонять, "дуркують часом. От якби було таке — за "ложний визов" знімали з рахунку мобільного, наприклад, 50 грн”, — мріє Віталій Дмитрович, і це я вперше бачу, як він посміхається. О 5:08 на чорно-білому моніторі спостереження “засніжило”. За вікном пішов слабенький новорічний сніг. Доріжка перед відділком поступово біліє, але сніжок ще надто слабкий, щоб вона стала по-справжньому білосніжною. Міліції годі сподіватися такого кольору для своєї репутації — медіа гудуть тільки тоді, коли трапляються ганебні випадки і міліціонери вчиняють злочини. Історіï про нічні засідки, чергування і бабусю з консервацією не цікавлять нікого.

Немає коментарів:

Дописати коментар